СЛУХНЯ́НІСТЬ, ності, ж. Властивість за знач. слухня́ний. [Руфін:] Мені бридка слухняність поневолі,— я ж не рабиню взяв собі за жінку (Л. Укр., II, 1951, 342); Шахай його поважав за акуратність і слухняність (Ю. Янов., І, 1958, 158); Франко найбільш темними сторонами діяльності попівства вважав пропаганду серед народу слухняності, пасивності і непротивленства злу (Вісник АН, 4, 1949, 45); — Машина [«АН-2»] одразу сподобалася мені слухняністю в повітрі, легкістю в керуванні (Веч. Київ, 2.IX 1967, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 384.