СЛЯКОТА́, и́, СЛЯ́КОТЬ, і, ж., розм., рідко.
1. Те саме, що сльота́ 1. За туманами, слякотою на село хлинули нові думи (Горд., Чужу ниву.., 1947, 145).
2. перен. Про мерзенних, нікчемних, жалюгідних людей. Робітники і селяни нітрохи не заражені сентиментальними ілюзіями панів інтелігентиків, всієї цієї новожизненської та іншої слякоті.. (Ленін, 35, 1973, 190); Рима навіває Голованівському таке: — Ах же, панська ти слякоть, Я навчу тебе плакать (Рильський, III, 1956, 65).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 386.