СМИРЕ́ННИЙ, а, е.
1. Який усвідомлює свою мізерність, нікчемність; позбавлений гордовитості. Списав її [книжку] смиренний слуга господа.. брат Веріфікус (Л. Укр., III, 1952, 740); [Гаврило:] Ідіть у фортецю і не забувайте, що сказав вам смиренний божий слуга, полковий дяк (Корн., І, 1955, 219).
2. Покірний, лагідний. Бойко сидить на лаві. Смиренний, тихий бойко (Хотк., II, 1966, 420); // Який виражає покору, лагідність. На смиренному обличчі старости хижішають темні, з розкиданими прожилками очі (Стельмах, І, 1962, 639); У панегіричних творах автори піднесено вихваляли того, кому присвячували вірш, а про себе говорили у смиренному, зневажливому тоні (Рад. літ-во, 5, 1962, 87); // Сповнений покори. За сими йшли [у пеклі] святі понури, Що не дивились на світ, Смиренної були натури. Складали руки на живіт (Котл., І, 1952, 128); Й ця смиренна грамота здається королеві нечуваною зухвалістю (Тулуб, Людолови, 1957, 497).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 404.