СМУ́ТНО. Присл. до смутни́й. Дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став (Шевч., II, 1963, 354); Дарка всміхнулась уперше за всю розмову і то смутно (Л. Укр., III, 1952, 652); Вона.. сіла на канапі й смутно похилила голову (Н.-Лев., III, 1956, 34); Так смутно горять ліхтарі у вечірньому білому місті (Сос., І, 1957, 149); // у знач. присудк. сл. Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла (Вовчок, І, 1955, 61); Смутно, тривожно було на душі, і мимоволі огортав страх (Кочура, Зол. грамота, 1960, 105); // у сполуч. із спол. щ о. Про почуття жалю, що виникає внаслідок чого-небудь; прикро. Було смутно, що не мав я радощі [радощів] побачити свій перший твір, коли він був надрукований (Вас., IV, 1960, 40); [Мавка:] Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись (Л. Укр., III, 1952, 230); Смутно, що з такого раю Зробили ми долину мук безкраю, Де тільки й можна плакати-ридати (Сам., І, 1958, 122).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 420.