СО́ЛОНО.
1. Присл. до соло́ний 1, 3, 4, 6. — Солоно їдять [селяни], видно, що п’ється, — пожвавівши, пожартував дід (Гончар, Таврія, 1952, 40); До смерку не спинялися [чумаки] від рання, Щоб зимувать в степу не довелось. Солона юшка, аж гірка тараня, Ще й піт солоний. Солоно жилось (Дор., Тобі, народе.., 1959, 36).
◊ Не со́лоно сьо́рба́вши див. сьо́рба́ти.
2. у знач. присудк. сл. Про відчуття солоного смаку. Сонце стоїть десь над головою. Піт заливає очі, і солоно став на сухих губах (Гончар, III, 1959, 57).
3. у знач. присудк. сл. Тяжко, скрутно. Ми, ганяючись за достатком, почотом [шаною] та славою, так часом бавимось з людьми, що від наших забавок буває їм дуже солоно!.. (Мирний, IV, 1955, 294).
◊ Со́лоно прихо́дитися (приити́ся) кому — тяжко комусь, хтось зазнає тяжкої праці, труднощів, горя, неприємностей і т. ін. У Галичині років з п’ятсот тому назад.. солоно приходилось руському народові, котрий звали вони [князі та бояри] смердами (Драг., І, 1970, 325); Вийшли [солдати] од ротного, сміються; дякують Максимові, що, коли б не він, дуже б солоно прийшлося… (Мирний, II, 1954, 123).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 451.