СО́ТЕ́ННИЙ, а, е.
1. іст. Прикм. до со́тня 5. Тут, у Голтві, за часів Богдана Хмельницького було сотенне управління козацького полку (Вітч., 3, 1968, 129); // Стос. до сотні. Сотенною старшиною усе були Забрьохи (Кв.-Осн., II, 1956, 152); В кривому заулку лежала оселя сотенного хорунжого Лави (Панч, Гомон. Україна, 1954, 73); Вперше Миргород згадується в літописах, датованих XV століттям, як сотенне, а пізніше як полкове місто (Визначні місця Укр., 1958, 464).
2. у знач. ім. со́те́нний, ного, ч., іст. Особа, яка очолювала сотню (у 4 знач.). З однією.. дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там відпросився в сотенного й опинився в Любячі (Скл., Святослав, 1959, 58).
3. у знач. ім. со́те́нний, ного, ч., іст. Те саме, що со́тник 1, 3. — Стрілять тебе я тут не стану, ти ще згодишся нам, сміття! — сказав сотенний (Сос., II, 1958, 402).
4. розм. Вартістю сто карбованців. [Агапон:] У нього в кишенях повинно бути сто карбованців, ціла сотенна бумажка (Кроп., II, 1958, 181); Це були гроші. Багато, на кілька тисяч карбованців новісіньких, аж хрустких, сотенних (Дор., Не повтори.., 1968, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 471.