СПАПЛЮ́ЖИТИ, жу, жиш, перех. Док. до паплю́жити. — На весь світ вас.. обплюю й спаплюжу (Фр., XI, 1952, 433); [Желябов:] Ні, Соню, над трибуною суду лунати мусить голос із народу: його почують. Соню, і його ніхто нічим спаплюжити не зможе (Голов., Драми, 1958, 287); — Хто навів нас на самогон? Ти. Хто спаплюжив діда? Ти (Кучер, Трудна любов, 1960, 504); — Для недолюдків немов нічого святого… Була б їхня воля — і зірки, і сонце — все б спаплюжили (Мур., Бук. повість, 1959, 207).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 488.