СПЛА́КАТИ, спла́чу, спла́чеш, док., розм.
1. неперех. Почати плакати або трохи поплакати. Сплакав Івась край тополі. Очі одвертає (Рудан., Тв., 1959, 93); Коли Олена розповіла їй зміст листа, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати (Коб., І, 1956, 101); Мати сплакала і поїхала, поцілувавши сина в голову (Свидн., Люборацькі, 1955, 26); Доліський чоловік сплаче та й вже, а на панщину йде, подітися йому ніде (Хотк., Довбуш, 1965, 41).
2. перех., перен. Слізьми змити якусь ганьбу. [Захарко:] Плач, плач, безпутний!.. Сплач з серця гидоту, котра пригнітила його! Може, хоч зо дна зринуть чисті сльози (Кроп., II, 1958, 179).
◊ Спла́кати о́чі — плачучи, зіпсувати собі зір. Сплакала очі темної ночі, Що світонька не бачу (Чуб., V, 1874, 184).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 536.