СПОКОНВІ́КУ, присл. З найдавніших часів; здавна, з давніх-давен. Синє кришталеве небо весело лисніло та сміялось сонце на веселому небі, неначе воно одно споконвіку не зазнало жодного горя та мук (Н.-Лев., VII, 1966, 140); Їде опівдні Софія абсолютно заповідним степом. Абсолютно заповідний це той, що споконвіку його не торкався плуг (Гончар, Таврія, 1952, 262); Як це водиться споконвіку, люди найбільше почали розмовляти про майбутній урожай (Ткач, Жди.., 1959, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 563.