СПОКОНВІ́ЧНИЙ, а, е.
1. Який існує з найдавніших часів, здавна; одвічний. [Сінон:] Я сам з Еллади. Еллада — се ж колиска споконвічна святої волі. Правний син Еллади без рідної стихії жить не може (Л. Укр., II, 1951, 307); Пусто, безлюдно в ущелині. Лише шум потоку порушує споконвічну тишу гір (Гончар, Новели, 1954, 182); Поважно й урочисто розповідали [діди] про давнє минуле, що самі застали або що чули від таких же сивих дідів. Про гніт споконвічний, про наругу, про нелюдське знущання (Головко, II, 1957, 237); Я був сином степу, сином ріллі і кураю, хльостких осінніх дощів і споконвічної бідності (Чаб., За півгодини.., 1963, 14).
2. Корінний, основний (про населення певної місцевості, представників певного середовища). Слов’яни були споконвічними жителями Середньої і Східної Європи (Іст. УРСР, І, 1953, 29); Бойко — споконвічний мешканець Карпат, як і гуцул, але він дуже різниться від гуцула (Ірчан, II, 1958, 210); // Постійний, вічний. Созоненко загримав залізом, відчинив хвіртку, і на подвір’я боком, боком, боячись зачепити господаря, обережно втиснувся споконвічний боржник Василенко (Стельмах, II, 1962, 93); По двоє на одному коні, ну й ну! — реготав збоку Мефодій Кулик, споконвічний пастух, що все життя випасав.. табуни робочих верблюдів (Гончар, II, 1959, 13); Не віриться, що тут колись жили споконвічні наймити і бідарі (Кучер, Дорога.., 1958, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 563.