СПОПЕЛІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до спопелі́ти. Наумиха метнулась до стіжків, а вони стояли то чорні й спопелілі, то жевріли ще, як жар у печі… (Коцюб., І, 1955, 122); Ще Європа дихала димом згарищ, спопелілих міст і сіл, коли в найбільшій залі англійської столиці.. зібралися, делегати з 63 держав світу (Знання.., 7, 1973, 18); Ми бачили стільки страждання і муки На цій спопелілій кривавій землі (Перв., II, 1958, 415).
◊ Спопелі́лий се́рцем — душевно спустошений, байдужий до всього через великі страждання, тяжкі умови життя. Жила [Лукина] невесело і незатишно, доживала віку. Байдужа до всього на світі, спопеліла серцем (Вол., Місячне срібло, 1961, 327).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 572.