СПОРОХНЯ́ВІЛИЙ, рідше СПОРОХНІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до спорохня́віти, спорохні́ти. Недалечко од того місця, де вони стояли, валялась стара липа, зламана й повалена бурею, вже спорохнявіла й трухлява, поточена шашелями (Н.-Лев., VII, 1966, 124); — Ти, спорохнявілий діду, краще зробив би, коли б плакав за свої гріхи й молився богу (Фр., VI, 1951, 182).
2. у знач. прикм. Який перетворився на труху; порохнявий. Микола ледве налапав ногами в кропиві сухий спорохнявілий пеньок (Н.-Лев., II, 1956, 257); Білі спорохнявілі пні стирчали густо одні коло одних (Драч, Іду… 1970, 181); Зі спорохнілого дерева вихоплюється наверх крихка дерев’яна мука (Черемш., Тв., 1960, 49); // Який згнив усередині. Спорохнявілий зуб.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 576.