СПОЧИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СПОЧИ́ТИ і рідко СПОЧИ́НУТИ, и́ну, и́неш, док.
1. Те саме, що відпочива́ти 1. Ішов Кобзар до Києва Та сів спочивати (Шевч., І, 1963, 39); — Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго — сів спочивати (Вовчок, VI, 1956, 247); Робилось душно, — я жадав, Щоб де під деревом спочити (Щог., Поезії, 1958, 375); Копає собі й Семен. Утомиться — сяде, спочине, скрутить цигарку (Хотк., І, 1966, 127); На Малаховім кургані Спочити сіли журавлі (Нагн., Вибр., 1957, 25); М’ясце травицею прикрив [Вовк], А сам спочинуть ліг (Гл., Вибр., 1951, 23); Недавно, повернувши з Криму, де спочивав літом, написав новелку для альманаху в честь Кобилянської (Коцюб., III, 1956, 259); — От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити, — от і спочила! — закінчила стара (Мирний, III, 1954, 72); * Образно. Вітер.. спочивав десь на Дніпровій косі (Ю. Янов., І, 1958, 96); Обридла дневі суєта людськая, Спустився він спочити в темноті (Гл., Вибр., 1951, 85).
◊ О́чі спочива́ють (спочива́ли, спочи́ли, спочи́нуть і т. ін.) на кому — чому; О́ко (по́гляд) спочива́є (спочива́ло, спочи́ло, спочи́є, спочи́не і т. ін.) на кому — чому — хтось задивляється (з замилуванням, захоплено, з цікавістю і т. ін.) на кого-, що-небудь. Досі наші очі спочивали на морі (Коцюб., II, 1955, 418); — Панна Обринська була.. готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені.. Але я… — Але ви? — зацікавилась жінка, і її очі спочили з.. заінтересуванням на мені (Коб., III, 1956, 158); Стрімко здіймалася скеля,.. на якій око.. спочивало од фарб (Коцюб., II, 1955, 289); На ній спочивав погляд Іванових очей, але сама не сміла й зирнути на нього (Фр., III, 1950, 177); Дорошенко сідає на траві, погляд його спочиває на пшеницях (Гончар, Тронка, 1963, 217); Се́рце (се́рде́нько) спочи́не (спочи́ло і т. ін.) — хто-небудь знайде (знайшов) душевний спокій, заспокоїться (заспокоївся). Згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине (Шевч., І, 1963, 65); Думка спить і серденько спочило; Я дивлюсь на обличчя твоє; Тихе море спокою навчило Невгамовнеє серце моє… (Л. Укр., І, 1951, 67); Спочива́ти (спочи́ти) душе́ю (се́рцем) — знаходити душевний спокій, заспокоюватися. Спасибі тобі, велике спасибі за лист. Я хоч на хвилину спочив душею (Коцюб., III, 1956, 162); Спочива́ти (спочи́ти) на ла́врах див. лавр.
2. Те саме, що спа́ти. [Грицько (увіходячи):] Я думав, що ви ще спочиваєте. Доброго ранку вам! (Мирний, V, 1955, 181); В ту суботню ніч, коли всі вже спочивали у верхівнянському палаці, не спочивала тільки господиня — Евеліна Ганська (Рибак, Помилка.., 1956, 42); — Вечеряли у світлиці, Мед, вино пили; І в кімнаті на кроваті Спочити лягли (Шевч., II, 1953, 184); Може, мати на полу спочити лягла — спить: очі закриті (Головко, II, 1957, 421); Князь і не спочинув,.. Та п’є, та гуляє Аж у гаї… Бо в покоях Дочка спочиває.. Реве хазяїн: — Будем пить, Аж поки наша доня спить (Шевч., II, 1953, 15); * Образно. Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають (Л. Укр., IV, 1954, 98).
3. перен., уроч. Бути мертвим, лежати в могилі. [Настя:] Чи живий ще тут мій милий син Панас? Чи, може, спочиває вже у сирій землі (Н.-Лев., II, 1956, 459); [Хмельницький:] Прощай, Туре. Тебе покриємо високою могилою, щоб століття люди бачили і знали, де спочиває славний син народу нашого… (Корн., І, 1955, 256); Старий спочив уже на цвинтарі (П. Куліш, Вибр., 1969, 264); В могилі героїв спочив капітан, Безстрашний моряк з України (Нагн., Вибр., 1957, 207); По смерті я мирно спочину в оселі спокійній (Зеров, Вибр., 1966, 249); Коли бій замре й розпливеться пороховий дим,.. мертві спочинуть на межах у братських могилах (Ю. Янов., І, 1958, 154).
Спочива́ти (спочи́ти) в бо́зі, заст.; Спочива́ти (спочи́ти) ві́чним сном — бути похованим, лежати у могилі. Ось каплиця на дорозі. Давно тут спочиває в бозі якийсь-то князь, тепер святий, що месник вбив його лихий (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 180); Вічним сном спочивають там [на кладовищі] герої-гвардійці… (Вишня, І, 1956, 309); Делегація.. поклала.. землю, взяту з могили І. П. Котляревського в Полтаві, й гроно червоної калини, під якою спочиває вічним сном великий син України (Веч. Київ, 11.IX 1969, 1); Спочи́ти наві́ки — умерти; бути похованим. І знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки по тяжкій праці (Коцюб., II, 1955, 314); Син його не повернувся з Балканських гір: навіки спочив.. у братській могилі аж у Болгарії (Стельмах, І, 1962, 339); [Тут] спочива́є (спочи́в, спочи́ло) прах (ті́ло) кого — хтось похований, лежить у могилі. На його [Онуфріївського монастиря] цвинтарі, який колись містився біля монастирської церкви, спочив прах Івана Федорова — великого вітчизняного просвітителя (Наука.., 1, 1973, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 583.