СПІВЧУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Чуйно ставитися до чийого-небудь горя, до чиїхсь переживань. Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи (Коцюб., І, 1955, 409); Нічого порадити тобі не могла, бо я не вмію радити, а тільки розуміти і співчувати (Л. Укр., V, 1956, 345); Антін від усієї душі співчував лиху Семків.. Вони билися, мов риба в сітях, щоб прогодувати десять ротів (Чорн., Визвол. земля, 1950, 12).
2. Прихильно, доброзичливо ставитися до кого-, чого-небудь; схвалювати щось. Не у всьому я можу цілком співчувати Вам [О. Кобилянській], так, напр., я не поділяю Вашого нітчеанства [ніцшеанства], бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ (Л. Укр., V, 1956, 266); — Ви не ображайтеся на мене, будь ласка, товаришу Бачура, я співчуваю вашим думкам, але… не вірю. Розумієте? Я не вірю, що вас хтось підтримує (Чаб., Тече вода.., 1961, 54); // Підтримувати діяльність, напрям якої-небудь організації, партії, бути ідейно близьким до неї. Маси співчувають більшовикам, стаючи всюди на шлях революції (Ленін, 39, 1973, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 522.