СТАЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, недок., перех.
1. Наварювати сталлю і гострити що-небудь. Не буду сокири сталити (Номис, 1864, № 5144); // Заварювати сталлю тріщини, отвори в чому-небудь металевому. Тихо вимовив [батько]: «Зроблю. В замок попав важкий снаряд, Але як-небудь засталю». І він сталив (Воронько, Три покоління, 1950, 69).
◊ Стали́ти зу́би на кого — що — те саме, що Гостри́ти зу́би (див. зуб).
2. Те саме, що гартува́ти. * Образно. І хочеться лише добро творить, Йти в бій, не опускаючи забрала, І слово-меч на ворога сталить (Забашта, Квіт.., 1960, 34); Богатир сказав народу: — То ж я з ваших рук не воду, а народну мудрість пив, не в огні — в народній силі всепоборний меч сталив (Забіла, Малим.., 1958, 37); І юність одпливла, як пліт, І вже прийшов натомість Суворий досвід сивих літ, Сталить мою свідомість (Перв., II, 1958, 245).
◊ [Грома́дою] обу́х стали́ть — готуватися до збройного повстання (слова Т. Г. Шевченка з поезії «Я не нездужаю, нівроку»). А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить (Шевч., II, 1963, 320); Царські упадуть чертоги, І правда кривду спопелить, Коли навчиться люд убогий Громадою обух сталить! (Рильський, І, 1956, 359).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 640.