СТАРИ́ННИЙ, а, е, рідко. Те саме, що старови́нний. Проміння обсипали світом велику старинну картину на стіні (Н.-Лев., VI, 1966, 87); В одчинені у хату двері дивились з портретів архіреї над старинними червоними меблями (Коцюб., І, 1955, 320); Грубі її [бібліотечної зали], хоч старинні мури збудовані із твердого гранітного каменю (Фр., VIII, 1952, 138); Співав він дуже гарно і любив українські пісні, особливо старинні (Крим., Вибр., 1965, 485); Хоч і немило мені розлучатися з другом старинним, Але хороша то думка — до затишних Кум перебратись І громадянином зайвим потішити древню Сібіллу (Зеров, Вибр., 1966, 347); — А се сап’янці-самоходи, Що в них ходив іще Адам; В стариннії пошиті годи, Не знаю, як достались нам (Котл., І, 1952, 173); Вона вживала старинні слова, яких діти не розуміли (Коцюб., II, 1955, 273); Воно перейшло їй у спадок від старинного козацького роду, а той рід відбив те сідло в татар (Тют., Вир, 1964, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 656.