СТОВБЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок., розм.
1. Утрачати здатність рухатися, завмирати, ціпеніти від хвилювання, з переляку, розгубленості і т. ін. [Стеха (стовбеніє):] Ні, це не Андрій, це мана!. (Кроп., І, 1958, 486).
2. Те саме, що стовби́чити 1. Похмурі легені й чоловіки стовбеніли біля хат (Козл., Весн. шум, 1952, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 718.