СТОВПІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок., розм. Втрачати здатність рухатися, завмирати, ціпеніти від хвилювання, з переляку, від розгубленості і т. ін. — Відчиняю [відкриваю] її [телеграму] і — стовпію. Там стояло написано: «Нещасливий чоловіче, що ти накоїв!» (Фр., III, 1950, 247); — Я твоя доля.. — Навіть фронтовика можуть вразити і приголомшити ці слова. Марко зачудовано стовпіє (Стельмах, Правда.., 1961, 51); Повертає голову [зайченя], підводиться на ноги і раптом стовпіє: перед ним стоїть якесь страхіття (Коп., Як вони.., 1961, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 721.