СТО́МЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до стоми́ти. Пан Адам був стомлений і мусив рано вставати (Коцюб., II, 1955, 248); Держав солдат знамено і не падав, Увесь у ранах, стомлений украй… (Бичко, Вогнище, 1959, 29); До вечора вони впоралися з гноєм і, стомлені нелюдською працею, повернулися додому (Чорн., Визвол. земля, 1959, 48); Його кінь вже стомлений дорогою (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 223).
2. у знач. прикм. Який стомився, відчуває втому. Стомлені женці кладуть на лаву й під лаву серпи, торби (Вас., III, 1960, 324); Стомленій людині Так любо стрінуть затишний куток (Рильський, І, 1960, 235); Обігнати на стомленій коняці два полки нічого було й думати (Багмут, Записки.., 1961, 102); * Образно. Синіла ніч, дивились зорі, Дрімало стомлене село (Олесь, Вибр., 1958, 159); // Перейнятий утомою. Нарешті в його стомленім мозку засвітилась.. думка: на сім місці брела колись Марічка (Коцюб., II, 1955, 344); Стомлені ноги ледве ступають по піску (Цюпа, Назустріч.., 1958, 99); // Який виражає втому. Старший лейтенант повернув у їхній бік стомлене обличчя, глянув здивовано сухими стомленими очима на хлопців (Збан., Таємниця.., 1971, 22); То був голос її чоловіка, голос стомлений (Ю. Янов., II, 1958, 193).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 729.