СТРИБ, розм. Уживається як присудок за знач. стриба́ти і стрибну́ти. Оленка з печі та за ручки Андрійка, та собі стриб, стриб!.. (Тесл., З книги життя, 1949, 35); Промінь пронизав темряву, і на брудну стіну — стриб! — райдужний, мальований зайчик (Вас., II, 1959, 213); Давид під лікоть її, дівчата з сміхом за руки — стриб, і на возі вже дівчина (Головко, II, 1957, 186); Скаче цап у двір од страху, До хліва вже підлетів. Тут Федько з одного маху З нього стриб і хлів закрив! (С. Ол., Вибр., 1959, 160).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 764.