СТРУМИ́ТИ, ми́ть; мн. струмля́ть; недок. Те саме, що струмува́ти. Поміж двома.. горбами мляво струмила річка (Рибак, Опов., 1949, 141); Струмить на сонці золотому, біжить вода аж на яри… (Гонч., Вибр., 1959, 68); З очей лились сльози, кров струмила по щоках (Ю. Янов., II, 1954, 49); П’янкі запахи степового зілля ніжно струмили над сонним яром (Добр., Тече річка.., 1961, 309); Струмить вітерець і доносить ласкавий запах горючого в сонці маку (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 61); Хвилястий пружний вітер униз струмить з кватирки (Бажан, Вибр., 1940, 136); Не лише з очей, але з усього обличчя, з цілої постаті професора струмила привітність, доброзичливість (Смолич, Світанок.., 1953, 454); * Образно. Джерельно струмить у Савичевих віршах сонячна гармонія природи (Літ. Укр., 12.V 1964, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 791.