СТРУМИ́ТИСЯ, ми́ться; мн. струмля́ться; недок.
1. Литися, текти струменем, вузенькою цівкою. Піт брудними патьоками струмився по його обличчю (Добр., Ол. солдатики, 1961, 50); Жменяк підвівся на ноги, а кров з покусаної руки.. струмилась в рукаві аж до ліктя (Томч., Жменяки, 1964, 257); * Образно. Є особлива принада в тому, що дорога безперервно струмиться під машиною, очі жадібно вбирають у себе краєвиди рідної землі (Ю. Янов., II, 1954, 263).
2. перен. Випромінюватися, поширюватися в оточуючому просторі, проникати куди-небудь, перев. струменем або струменями (про світло, запахи, дим і т. ін.). На село, на хати, на сади струмилось місяця срібло з ясної висоти (Гонч., Вибр., 1959, 344); Ясний, золотий ранок розквітав над Галичем.. Струмилося чисте повітря (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 6); // Мерехтіти хвилеподібно. Чорними хрестиками висіли в небі яструби, чайки, тужливо скиглячи, гойдались над хвилями сивої ковили, а над безмежним степом струмилось марево (Панч, Гомон. Україна, 1954, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 791.