СТРУМІТ́И, ми́ть; мн. струмля́ть; недок. Те саме, що струмува́ти. Безмежжям лугів серед сонних лісів струміли тихі російські ріки (Довж., І, 1958, 449); Проти них з високих скель струмів у озеро пінявий водоспад (Сміл., Сад, 1952, 39); Яблуня, наскрізь просвічувана сонцем, струміла густим рожевим сяйвом (Ю. Янов., II, 1954, 117); На весь майдан струмів запах свіжоструганої сосни (Жур., До них.., 1952, 18); Доброта материнська струміла з усіх зморщок її чистого та виразного лиця (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 21); * Образно. Машина вирвалась за місто. Гайворон повернув на шосе, що струміло чорною стрічкою вздовж ріки (Зар., На.. світі, 1967, 9).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 791.