СТУРБУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех. Викликати неспокій, тривогу; занепокоїти, схвилювати. Вона робила цілий день такі чудні.. вчинки, що стурбувала й батька і всю господу (Н.-Лев., IV, 1956, 262); Відсутність найменшого товариша всіх стурбувала (Трубл., II, 1950, 185); Події минулої ночі зовсім стурбували її (Смолич, І, 1958, 86); // Порушити чий-небудь спокій. Валка посувається тихо, поволі, щоб не стурбувати хорого (Коцюб., І, 1955, 181).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 808.