СУ́КА, и, ж.
1. Самка свійського собаки, а також інших тварин родини собачих. — Ой ти, гарний Семене, Не ходи ж ти до мене: Єсть у мене лиха сука, Як укусить — буде мука (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 76); Я вполював.. Зайців аж шестеро — ще й ледь не за годину — Одною сукою… (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 86); * У порівн. — Свиня як вискочить з Кушніренкового двору, та просто й кинулась на мене, мов скажена сука (Н.-Лев., III, 1956, 283).
2. перен., вульг. Уживається як лайливе слово, перев. щодо жінки. Лупила, лупила його Уляна, а далі випхала з хати. — Чекай, суко! — тільки й промовив Андрійко (Коцюб., І, 1955, 442); // Взагалі про підлу, нікчемну людину. — То, люди, не моя дочка, а сука! — говорив Коваль на сході і закляв тяжкою клятьбою (Кач., II, 1958, 108); — Я тобі не скажу, що ти сучий син, бо тебе породила чесна мати, а сукою ти став пізніше… (Томч., Жменяки, 1964, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 830.