СЮРЧА́ННЯ, я, с. Дія за знач. сюрча́ти і звуки, утворювані цією дією. Він з насолодою підставляв гаряче лице вільному вітрові, вдихав пахощі трав і річок, слухав сюрчання цвіркунів, шарудіння ховрашків (Тулуб, В степу.., 1964, 253); Високе небо виблискувало, як полива на відрі, слало на землю тихі шуми: то шелест вітру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися відлітати (Тют., Вир, 1964, 374); Не довго думаючи, я прориваюсь до двору. За ворітьми чути скажене сюрчання обуреного вартового (Кол., На фронті.., 1959, 134); Як я любив зимової доби При каганці невпиннеє сюрчання Тих веретен і пісню чи ридання Тихесеньке жіночої журби (Стар., Вибр., 1959, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 909.