ТЕМБР, у, ч. Характерне забарвлення звуку, за яким розрізняють звукові тони однакової висоти й завдяки якому звучання одного музичного інструмента або голосу відрізняють від іншого. Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звукові певного забарвлення, утворюють тембр звучання (Сучасна укр. літ. м., І, 1969, 44); — Чи є хто в хаті? — почувся ніжного тембру високий голос (Вас., І, 1959, 79); Останній дзвінок, гасне світло, короткий удар гонга — народився і погас звук надзвичайного тембру, і завіса розкривається (Мартич, Друзі.., 1962, 167); Краси надав декламуванню тембр голосу.., його гнучкість і різноманітність тону, що має відповідати почуттям, вираженим у словах (Від давнини… І, 1960, 189); // перен. Про характер, своєрідну особливість чого-небудь. Кінчилась війна, відгриміли переможні салюти.. Життя набирало мирного тембру (Гончар, І, 1954, 444); Кожна новела «Вершників» має свій тембр (Рад. літ-во, 2, 1958, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 67.