ТЕРЕБИ́ТИ, блю́, би́ш; мн. теребля́ть; недок., перех.
1. Чистити, звільняти від лушпини плоди, овочі; очищати, оббирати. — Картопля була в лушпині, її треба було теребити (Фр., VII, 1951, 74); // Звільняти від лушпини, лузги тощо зерно, бобові й т. ін.; лущити. Теребив наполовину вимолочені колоски жита і почорнілими зернами вгамовував різкий голод (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 581); Теребити квасолю, горох, кукурудзу.
2. розм. Перебирати пальцями, злегка смикаючи; м’яти. Поки виходили люди, усі стояли, немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку (Коцюб., II, 1955, 391); Бовдюг теребить рукою рижого вуса, поважно киває головою (Тют., Вир, 1960, 208).
3. розм., рідко. Те саме, що термо́сити 1. — Почали ми його [непритомного] знову теребити. Аж уже й піт нас проймає (Хотк., І, 1966, 168); Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну [кобилу], а тато не втримує насмішки: — Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня? (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 140).
4. вульг., рідко. Те саме, що же́рти 1. Кіт вийшов тоді з своєї байдужості, скочив до ринки, сів спокійненько і давай теребити сало на всі застави (Н.-Лев., IV, 1956, 147); Дивлячись збоку на те, як їв Бовдур, можна було подумати, що сей чоловік страшенно голоден, — з такою ненажерливою захланністю теребив він свій хліб (Фр., І, 1955, 301).
5. діал. Тягти, нести щось важке. — Он яку хуру теребила на собі! — вказала Мар’я на корзину (Мирний, III, 1954, 153).
6. діал. Торочити. Що кому треба, той про те теребить (Номис, 1864, № 9753).
$ Тереби́ти [собі́] зу́би над ким, діал. — розпускати плітки про когось, глузувати з когось. [Євгеній:] Приятелі мої любі і дорогі приятельки! Думаю, що досить уже вам теребити собі зуби надо мною (Фр., IX, 1952, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 84.