ТИ́ЧБА, и, ж., заст. Юрба. Із чийогось двору висипала тичба тіней… часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх (Вас., 1, 1959, 230); // Зграя. Тичба горобців; // Тиснява, штовханина. Тут така була тичба, що розохочені підлітки залюбки навіть топтали панські газони безкарно (Козл., Ю. Крук, 1950, 220).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 134.