ТОНЕ́НЬКО. Присл. до тоне́нький. Ніч. Тихо. На вікнах усе хтось малює, квітки з білого мережить, а золотом крайки тоненько облямовує (Вас., II, 1959, 147); Бджілка тоненько забриніла, ніби завела тиху, жалібну пісеньку (Кобр., Вибр., 1954, 36); Був серед нас Степан Макосій. Він дечим нагадував дівчину і говорив тоненько (Минко, Моя Минківка, 1962, 111); Він ступив на поріг і вийшов на ганок. Десь над головою тоненько писнула пташка, немов привітала Тараса з добрим ранком (Ткач, Плем’я.., 1961, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 186.