ТОНЕ́СЕНЬКИЙ, а, е, пестл. Дуже тонкий (у 1-5 знач.). Дивилась вона на його, слухала, та як листочок тонесенький трусилася (Вовчок, І, 1955, 163); Стінки їх [фарфорових чашок] такі тонесенькі, що просвічуються наскрізь, і білі, наче сніг (Наука.., 8, 1960, 18); Мов тонесенька струна десь глибоко під землею ледви [ледве] чутно задзвенить — то металевий дзвоник на шиї у корови, що десь у лісі на плаю пасеться (Фр., III, 1950, 8); Білі рухливі дзвоники конвалій висять на тонесеньких ніжках (Коп., Як вони.., 1961, 43); Чутно тихий стук і шерепотіння над стелею. Тонесенька смужка світла зникає, настає повна тьма (Л. Укр., II, 1951, 186); В молодиці брови тонесенькі, неначе карандашем [олівцем] наведені (Н.-Лев., II, 1956, 412); — Як гляну на тебе — така ти невеличка, Моя перепеличко, А голосочок-то який! Тонесенький, милесенький такий… Куди той соловей годиться? (Гл., Вибр., 1957, 52); Нарешті дзвіночок тонесенький з-за завіси задзенькав: далі подався кудись кущами. Дзвенів, скликав. З усіх боків так і валив народ на прогалину. Завіса біла з простирадла ще тремтіла (Головко, І, 1957, 195).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 186.