ТРИ́ПТИХ, а, ч.
1. мист. Композиція з трьох картин, барельєфів, малюнків і т. ін., об’єднаних спільною темою, ідеєю. До теми любові художник [Ф. Г. Кричевський] знов повертається в 1925-1927 рр., створюючи знаменитий триптих «Життя» (Вітч., 2, 1961, 175); У 1906 р. вона [О. Кульчицька] виконала в емалевій техніці алегоричну композицію-триптих: «Історія», «Мистецтво», «Музика» (Мист., 5, 1957, 47); Хореографічний триптих на музику «Партизанських картин» А. Штогаренка, «Поеми» В. Лятошинського і «Карпатського концерту» М. Скорика поповнить репертуар Київського академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка (Веч. Київ, 23.XII 1974, 3); // літ. Поетичний твір із трьох віршів, уривків і т. ін., об’єднаних спільним задумом. 9 лютого 1858 р. Шевченко записав у «Журналі» три вірші «Доля», «Муза» і «Слава», які мають спільну римську нумерацію і являють собою своєрідний ліричний триптих (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 475); Вершиною патріотичної лірики В. Симоненка, присвяченої рідній землі, можна вважати своєрідний триптих «Україні» — «О земле з переораним чолом» — «Задивляюсь у твої зіниці» (Вітч., 3, 1967, 162).
2. церк. Складана ікона, що має три стулки.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 267.