ТРУБА́Ч, а́, ч.
1. Музикант, що грає на трубі, або сигналіст, що трубить у трубу, ріг і т. ін., подаючи якийсь сигнал. Єремія звелів трубачам трубити на влови (Н.-Лев., VII, 1966, 87); В хату вступили сільські музиканти. Трубач, гармоніст, скрипаль та ще й бас (Мик., І, 1957, 321); Звелів король своїм трубачам заграти в сурми (Григ., Вибр., 1959, 446); Час від часу лунає сигнал трубача (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 72).
2. розм. Декоративна порода голубів, характерними ознаками яких є своєрідний голос і хвіст, схожий на розтруб. Найкращі голуб’ятники у нас в Києві живуть на Подолі. Там можна здобути яких завгодно голубів або принаймні подивитись на рідкісних поштовиків, вертунів, трубачів, туркотів… (Коп., Як вони.., 1961, 159); Голубів, що мають до 40 хвостових пір’їн, деякі аматори звуть павиними, а тих, що мають більше 40 — трубачами (Знання.., 8, 1970, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 289.