ТРУ́ТА, и, ж., нар.-поет. Те саме, що отру́та. Найшла [мати] відьму, І трути достала, І трутою до схід сонця Дочку напувала (Шевч., І, 1963, 160); Ніч пише боярин, на дворі світа; Перо його пімстою [помстою] дише; ..Аж ось зайнялася над миром зоря, — Година давно відітхнути: Лист — повний палючої трути! (Граб., І, 1959, 303); Колись царі йому [Т. Шевченкові] бажали долі — Труїли душу трутою неволі, Лишень живим не встигли розп’ясти! (Мал., Полудень.., 1960, 94).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 302.