УБЛАГА́ТИ (ВБЛАГА́ТИ), а́ю, а́єш, док., перех.
1. Благаючи, домогтися згоди виконати прохання, позитивного розв’язання чого-небудь. Після свят вона [За-гнибідиха] не тільки ублагала чоловіка набрати наймичці на одежу, а сама пішла й набрала разом на дві: буденну і празникову (Мирний, III, 1954, 100); [Русалка Польова:] Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити! (Л. Укр., III, 1952. 233); Спершу він працював лопатником на поверхні, далі ублагав десятника і перейшов до забою кайлувати руду (Гур., Наша молодість, 1949, 90); Для Дарки картина була ясна: лісоруби їхали без квитків і оце тепер збиралися ублагати ревізора (Вільде, Повнол. діти, 1960, 374).
2. рідко. Те саме, що умилости́вити. [Микита:] Скажи ж, навчи мене, чим зможу тебе ублагати!.. (Кроп., І, 1958, 99); Закупив [Рустем] по дорозі мало не цілу крамницю, щоб ублагати Айше (Коцюб., II, 1955, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 356.