УГОЩА́ТИ (ВГОЩА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УГОСТИ́ТИ (ВГОСТИ́ТИ), ощу́, о́сти́ш, док., перех., розм.
1. Те саме, що частува́ти. Мати будуть вгощати сотами, Мед янтарний, а в нім бджола… (Мал., Звенигора, 1959, 300); — Гості мої милі, чим же вас угощати, чим приймати? (Григ., Вибр., 1959, 33); Він готувався, скуповувався, щоб угостити Власова на славу (Мирний, IV, 1955, 144); Він присів біля Дьяконова, вгостив кримськими цигарками з портсигара (Гончар, II, 1959, 290); Швидко сп’янівши після чарки, Гришка почав хвастатись: — Я колись сам угощав. Вірите? Жив паном (Шиян, Баланда, 1957, 86).
2. перен. Запросивши когось куди-небудь, платити за розвагу, взагалі робити комусь приємність. Він уже обливається потом, тернеться щокою об плече, і знов гребе, Тоню аж жаль бере, що він так старається… — Може, тебе замінити, Віталику? — Сиди, — відказує він. — Я вгощаю (Гончар, Тронка, 1963, 234); // перев. у сполуч. із сл. стусанами, кулями і т. ін. Бити когось, стріляти в когось, робити якусь неприємність. Від заграв півнеба поруділо, Кулі проквиляли за лиманом. Посміхається сліпий Редедя: — Бач, Павло башличника вгощає! (Мал., І, 1956, 306).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 380.