УГУ́КАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Погоджуючись із співрозмовником чи потверджуючи його слова, говорити часто «угу». Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати (Вишня, II, 1956, 401).
2. Видавати звуки, схожі на «угу» (про птахів). [Мотря:] А оту ніч так сова те й зна — літа коло хати та все угука. [Катерина:] Щось воно та є! Мотря, далебі, се недаром! (Кост., І, 1967, 194).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 381.