УЗИВА́ТИСЯ (ВЗИВА́ТИСЯ), а́юся, а́єшся, недок., розм. Іменуватися, мати ім’я, назву; називатися, зватися. Вислала б серце — ніхто не чує. Вислати б слово — нащо слова. Кажуть, і пошта вже не працює Та, що взивалася польова (Мал., II, 1956, 393); // чиїм, яким. Своїми особливостями, якостями відповідати якійсь назві, якомусь поняттю. Батько, вінець променистий зложивши, Синові ближче казав приступити і, ніжно обнявши, Мовив йому: — Так, ти мій… І годен моїм узиватись (Зеров, Вибр., 1966, 313).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 407.