УКЛІ́Н, ло́ну, ч.
1. Нахиляння голови або верхньої частини тулуба на знак вітання, пошани і т. ін. Коли Володко з салоновим уклоном приступив до неї, щоб подати їй руку, вона з погордою відвернулася від нього (Фр., II, 1950, 77); Я ще раз вклонився їй. Вона відповіла мені на уклін і опустила очі (Грим., Подробиці.., 1956, 155); Помітивши директора, завідувач лабораторії привітав його легким уклоном голови (Шовк., Інженери, 1956, 69).
Віддава́ти (відда́ти, кла́сти, покла́сти і т. ін.) уклі́н: а) (кому) кланятися. Студентом ведений, на сцену він пішов, Низький оддав уклін громаді незнайомій (Рильський, Поеми, 1957, 215); б) (чому) відвідувати що-небудь, виявляючи свою пошану; Дозе́мний (земни́й, низьки́й, низе́нький, глибо́кий) уклі́н: а) дуже низьке нахиляння верхньої частини тулуба або голови для вираження пошани. Служилі люди, схиливши перед гетьманом у доземному уклоні голови, пронесли соболі на рундук (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 60); Сахно схилилася в глибокому, шанобливому уклоні (Смолич, І, 1958, 57); б) словесне вираження глибокої пошани, вдячності кому-, чому-небудь. Ти породила у простій колибі і виростила сина коваля — Каменяра, — за це тобі спасибі, низький уклін, дрогобицька земля! (Гонч., Вибр., 1959, 295).
2. Вітання кому-небудь, передане письмово, у листі, або через іншу особу. Маму, Юрася й Лідю цілую. Знайомим уклін (Коцюб., III, 1956, 178); — Романе, тобі низенький уклін від Плачинди (Стельмах, Хліб.., 1959, 60); — Ви не помилились, я привезла уклін від Яремчука (Цюпа, Назустріч.., 1958, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 417.