УПИНЯ́ТИ (ВПИНЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УПИНИ́ТИ (ВПИНИ́ТИ), упиню́, упи́ниш, док., перех., розм.
1. Зупиняти когось, утримувати від певних дій, учинків і т. ін. Батько навіть не спитав у дочки, де вона була: він звик до.. її никання по всіх усюдах і не впиняв ні в чому (Н.-Лев., IV, 1956, 246); Він так зрадів, що мусили його аж упиняти від гукання (П. Куліш, Вибр., 1969, 295); Як мати не вмовляла його, як не пестила — не змогла упинити, один тілько сон знеможив його, і він проспав аж до вечора (Мирний, І, 1954, 151); Хівря страх не любила того плачу дитячого.. Нічим його не впиниш! (Григ., Вибр., 1959, 110).
2. Стримувати, зупиняти (сльози). — Дитино моя кохана! Як же мені сльози впинити, коли самі з очей ринуть? (Вовчок, І, 1955, 49); Страшний переказ Карпів упинив Івасеві сльози (Мирний, І, 1954, 271).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 459.