УПОВІДА́ТИ (ВПОВІДА́ТИ), а́ю, а́єш і УПОВІ́ДУВАТИ (ВПОВІ́ДУВАТИ), ую, уєш, недок., УПОВІ́СТИ́ (ВПОВІ́СТИ́), і́м, іси́, док., перех.
1. рідко. Звіряти (див. звіря́ти1 1), повіряти (у 1 знач.). Жаль мені! З тобою [другом] звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки, веселі і сумні (Л. Укр., І, 1951, 32).
2. діал. Розповідати, говорити. — Так і так, — уповідає [Аниця], — знемагає мій чоловік (Март., Тв., 1954, 39); — Йой, шо то весна!.. шо то за любість — годі вповісти! (Хотк., II, 1966, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 462.