УСЛА́ВЛЕНИЙ (ВСЛА́ВЛЕНИЙ), а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до усла́вити. Уславлений [будинок Павлова у Сталінграді] не висотою, ні, не дивом чарівним архітектури, ніщо його не красить голі мури — простої кладки стіни цегляні (Гонч., Вибр., 1959, 244); Жалкував лиш, що не брав Берліна (Молодим хлопчатком був тоді) І не знав, що він — прекрасна зміна Шахтарям, уславленим в труді (Шпорта, Ти в серці.., 1954, 141); В уславленій Миколою Гоголем Диканьці, на Полтавщині, відбулося урочисте відкриття картинної галереї, створеної за допомогою київських митців (Веч. Київ, 16.XI 1967, 1); // усла́влено, безос. присудк. сл. Уславлено було мене за потайного п’яницю (Вас., Незібр. тв., 1941, 199).
2. у знач. прикм. Знаменитий, славетний. «Дуже мені до сподоби п. Крушельницька на портреті», — писала Леся Українка. Уславлена поетеса мала палке бажання листуватися з уславленою артисткою, зустрітися з нею особисто (Мист., 1, 1966, 30); На третій рік він був уже майором, уславленим винищувачем, і борт його літака прикрашало дванадцять зірок (Рибак, Опов., 1949, 88); «Українським Чапаєвим» називають у народі уславленого героя громадянської війни Миколу Щорса (Веч. Київ, 20.III 1967, 1); // Про якого багато говорять, якого хвалять, відомий всім, звичний. Грім, ухоплений рукою, Світить далі голубій. Геть, уславлений спокою! Ми в труді, у боротьбі! (Рильський, І, 1960, 293); Відчувалась осінь з уславленою печеною картоплею (Вільде, Сестри.., 1958, 371).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 489.