УТИХА́ТИ (ВТИХА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УТИ́ХНУТИ (ВТИ́ХНУТИ), ну, неш; мин. ч. ути́хнув, нула, ло і ути́х, ла, ло; док.
1. Переставати говорити, співати і т. ін.; замовкати. — Не балакай один із другим, але роби! — гримав Петрусь, удаючи наставника. Хлопці втихали й забиралися щиро до роботи (Март., Тв., 1954, 150); Гримнув [Кирило] на пса. Пес утих (Іщук, Вербівчани, 1961, 15); Дорошенко вже був на трибуні. Вже ждав, поки втихне зал (Загреб., Спека, 1961, 148); // Ставати спокійним, без звуків, шуму. Вулиця втихла.
2. Ставати тихим, тихшим; переставати звучати, лунати (про звук, шум і т. ін.). Сіло сонце за верхами, пташенят втихає спів (У. Кравч., Вибр., 1958, 35); Гомін поволі став утихати. Шевчук не поспішав, чекав, поки стихне зовсім (Головко, II, 1957, 618); В домі Гендалі почали один по одному гаснути вогні, втихла музика (Гжицький, Опришки, 1962, 156).
3. Ставати слабшим, ущухати (про явище природи). Буря не втихає. Скриплять на хаті крокви (Вас., II, 1959, 330); Дощ утихав. З мокрого гілля — Коли стріпне його студений вітер — Ще краплі падають,— А в небесах Крізь дим просвічують озера лазурові (Рильський, II, 1960, 60); Вітер утих на хвилю (Фр., IV, 1950, 339); // Зменшуватися в силі вияву; переставати відбуватися, припинятися. Ворожнеча ніколи між ними не втихає, щодня вони за що-небудь та й погризуться (Мирний, IV, 1955, 21); Стрілянина на шосе не втихала (Головко, II, 1957, 571); Від бою, що утих, іще не охолола опечена вогнем, розтерзана земля (Гонч., Вибр., 1959, 176); // Ставати менш відчутним (про біль), угамовуватися (про почуття). Ти мужній, наша сило й завзяття! Не втихай, чуття помсти святе! (Тич., II, 1957, 184); Бергман поклав мене в ліжко, надіючись, що біль втихне (Л. Укр., V, 1956, 255); Й по цей час живе в народі добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним і жаль, поступившись місцем вдячності (Довж., І, 1958, 95).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 510.