УХ, виг.
1. Уживається при вираженні якого-небудь сильного почуття (обурення, незадоволення, здивування, захоплення і т. ін.). [Настуся:] Замірився! Ух! який сердитий! Та не вдарить… (Шевч., II, 1963, 196); Давид не втерпів, — звів скривавлене, збите обличчя, очима блиснув: — Ух ти ж, падлюко! (Головко, II, 1957, 160); [Книш:] Смієшся! Та я Шевченкового «Кобзаря» напам’ять знаю. Ух, і написав… (Мик., І, 1957, 30); Гаврило Романович помітив ці жадібні погляди [гостей]. Пустотливий вогник блиснув у його очах. Ух, як ненавидів він цю цікавість (Полт., Повість.., 1960, 102); // Уживається при вираженні реакції на щось несподіване, раптове. Галя вийшла на рундук,.. а дощ їй пороснув прямо в вид. — Ух! — задрижавши, скрикнула вона, — яке холодне… (Мирний, І, 1949, 334); [Саня:] Добра ніч, Олімпіадо Іванівно.. Бувайте здорові. (Одчиняє середні двері). Ух, як темно, я боятимусь! (Л. Укр., II, 1951, 37); — Ух! яка холодна вода! Семен шубовснув у воду (Коцюб., І, 1955, 41); // Уживається при вираженні почуття втоми, знесилення і т. ін. [Любов (кидається в крісло.. й приймає втомлену позу):] Ух, скільки ми гребли! (Л. Укр., II, 1951, 8); // Уживається як вигук при важкій ритмічній роботі. — Ух! Ух! — наче сичі ухали вони [чоловіки], б’ючи довбнею по стовбуру (Донч., III, 1956, 55).
Ух ти1 — уживається при вираженні здивування, захоплення і т. ін. Чиж блиснув очима і грізно поправив неслухняну шаблю здоровою рукою. — Ух ти! — здивувався Черняк, не пізнаючи Чижа (Довж., І, 1958, 189).
2. Уживається як звуконаслідування для вираження сильного й глухого звуку (від удару, падіння, пострілу, крику сича і т. ін.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 525.