ФОНЕ́ТИКА, и, ж., лінгв.
1. Звукова будова мови як єдність її фізіологічного, акустичного та значеннєвого аспектів. Йшли шумні дискусії про етимологію і фонетику (Фр., VII, 1951, 296); Шевченкову фонетику (в історичному аспекті) від сучасної нам літературної відрізняють, взагалі кажучи, лише малозначні деталі (Пит. походж. укр. мови, 1956, 18).
2. Галузь мовознавства, що вивчає звукову будову мови — способи утворення звуків та їх акустичні властивості. Фонетика вивчає умови і способи творення мовних звуків, їх акустичні, а також анатомо-фізіологічні властивості, різні зміни й чергування, взаємозв’язок і взаємозумовленість звукових змін, роль звуків у розрізнюванні значущих елементів мови (Сучасна укр. літ. м., І, 1969, 43); Синтаксична фонетика — розділ мовознавства, присвячений вивченню інтонаційної структури мови, зокрема речення та його складових частин (Сл. лінгв. терм., 1957, 156); Фонетика історична; Фонетика експериментальна.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 614.