ФУ́КАТИ, аю, аєш, недок.
1. неперех., діал. Пирхати, форкати. Вона [худоба] рикає, фукає і оглядається неспокійними очима, коли чує десь смерть коло себе (Коб., II, 1956, 222); Одні [гриби] він [ведмідь] підбирав і їв, інші, неїстівні, топтав, злобно фукаючи (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 67); // З шумом випускати з ніздрів повітря, сопіти. Аж ось і підмайстер надійшов, фукаючи чогось, як ковальський міх (Фр., І, 1955, 228); // Пахкати, чахкати (про паровоз).
2. неперех., діал. Кричати, галасувати, дорікати комусь, сваритися на кого-небудь. — Ромка, куди ти дивишся! — фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка (Фр., III, 1950, 100); Приніс Дорофтей із крамниці свічку і приліпив Микиті до носа.. Коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату (Казки Буковини.., 1968, 40).
3. перех., розм. Брати фука при грі в шашки (див. фук1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 650.