ХАМІ́ЛЬ, ХАМІ́ЛЬ-ХАМІ́ЛЬ, присудк. сл., розм. Уживається при вказівці на непомітний швидкий відхід, зникнення кого-небудь. — Та се кажучи, узяла оце горщатко,— при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав’язане в хустку,— та — хаміль — і поспішаю сюди (Мирний, IV, 1955, 378); Посиділа Да-ринка, поки вони зникли в заростях, а тоді — хаміль-хаміль згинці попід соняшниками — та в садок (Вирган, В розп. літа, 1959, 257); Нескоро відхилилися двері — вийшов Нокентій, послухав-послухав та хаміль-хаміль поза хатою та на леваду (Збан., Єдина, 1959, 132); Поколупався той майстер коло телевізора ще трохи, не підводячи очей, буркнув, що замінив зіпсовану лампу, і живенько хаміль-хаміль з хати (Цюпа, Краяни, 1971, 292).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 16.