ХВИЦА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок.
1. Битися задніми ногами (про копитних тварин); брикатися. — Мої клієнти силоміць роблять зі мною те, що вони звикли робити з норовистою кобилою, коли та не везе, а тільки хвицається (Сміл., Сад, 1952, 150); Коні іржали, хропли, шалено хвицалися, і топтали вовків (Тулуб, В степу.., 1964, 10); // Мати звичку хвицати (у 1 знач.). *Образно. — Ти йому покажи… Хай не наступає нам на ноги, бо ми хвицаємось (Зар., На.. світі, 1967, 112); // Хвицати один одного.
2. перен., розм. Виявляти норовистість; упиратися, пручатися, капризувати. — Ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись (Н.-Лев., II, 1956, 45).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 43.