ХВОРОСТИ́НА, и, ж. Довга тонка зрубана або зламана гілка; лозина. Коло причілка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавріном міряв город (Н.-Лев., II, 1956, 355); Чіпка вступив у двір.., собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину (Мирний, І, 1949, 269); За гусями вийшов з хворостиною в руках пастух, високий, дзюбатий та бородатий (Коцюб., І, 1955, 224); А хіба ж не сміялись люде, як Мартин до пана за сторожа найнявся, та було як покине той пан на зиму на Мартина все своє хазяйство — і дім, і сад, а Мартин з того саду і хворостини не спалить — усе кізяком отоп-лявся?! (Григ., Вибр., 1959, 357); От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 113); *У порівн. Василь Плющ — тонкий, як замашна хворостина, хлопець з хижувато загнутим носом на довгастому лиці — неохоче звівся із свого місця (Гуц., З горіха.., 1967, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 48.