ХИХИ́КАННЯ, ХІХІ́КАННЯ, я, с. Дія за знач. хихи́кати і хіхі́кати і звуки, утворювані цією дією. Врешті, коли пішов вродливий тюрк,— там, за дверима, почувся сміх, хихикання, весела розмова двох голосів — дитячого і дівочого… (Досв., Гюлле, 1961, 25); Погиба з огидою і острахом прислухається до хихикання агента (Стельмах, II, 1962, 82); — Хі-хі,— почув я позад себе таке противне, образливе хіхікання (Мик., Повісті.., 1956, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 68.